Є серед львівських фотохудожників чоловік, персональні виставки якого я не проігнорую ніколи. І річ не в тім, що Володимир Дубас – голова Львівської організації Національної спілки фотохудожників України, учасник понад 300 міжнародних фотосалонів (двісті з яких відбувалися під егідою міжнародної федерації фотомистецтва при ЮНЕСКО), володар численних (в тому числі золотих) поважних  нагород, фотохудожник, який вирізняється проникливістю, високою професійністю, особливим талантом. А в тому, що саме з Володимиром Дубасом я свого часу вирушила у своє перше журналістське відрядження, саме цей чоловік довгі роки був – як фоторепортер – незмінним співавтором  моїх журналістських текстів, саме він допомагав часто-густо бачити нюанси. Роки біжать швидко. Нині Володимиру Дубасу – 60, з нагоди чого у галереї Василя Пилип’юка він відкрив велику персональну виставку "Дорогами життя”. Однак для мене Володимир Дубас аж ніяк не змінився. Він такий, яким я мала щастя його пізнати – професіонал, упевнений у тому, що робить, невиправний оптиміст, який завжди у вирі життя і захоплений тими, кого знімає,  іноді нестерпний, але завжди доброзичливий і щирий.

З опанування основ починається майстерність

– Володимире Олексійовичу, можете про себе сказати, що сьогодні про душу фотографії знаєте все?

– Думаю, що це неможливо, оскільки життя не стоїть на місці. Усе рухається, змінюється, розвивається. Цифрові технології також. Але можу сказати інше – про фотографію насправді знаю дуже й дуже багато. Знаю те, чого, скажімо, не знає молоде покоління фотографів (приміром, що таке аналогова фотографія) не через відсутність у нього допитливості, а тому, що прийшло у цей світ значно пізніше. З одного боку, це його перевага, а з іншого – осягати  душу фотографії йому набагато складніше.

– Втрачається майстерність?

– Скажу дещо по-іншому: ми – старше покоління (яке колись самостійно від "а” до "я” робило чорно-білу фотографію, згодом кольорову) – сучасні технології можемо вивчити. Бо це насправді неважко – сісти біля комп’ютера і вивчити фотошоп. А молодим наші знання сьогодні здобути практично неможливо. І не лише через складність самого процесу виготовлення фото, а й через страшенно дорогі витратні матеріали. Адже вітчизняного уже нічого немає – не працює завод у Шостці на Сумщині, який виготовляв прекрасну фотоплівку, перестала випускати відповідний папір столиця… Тобто можна розраховувати лише на дуже дорогі імпортні матеріали, а їх може дозволити собі далеко не кожен. Крім того, аби справді чогось навчитись, треба багато часу провести у фотолабораторіях, працюючи при червоному світлі, з проявниками тощо.

– Але технології пішли вперед. То, можливо, молодим і не потрібно все це знати? Що дає воно для якості фото?

– Розуміння, звідки взялася фотографія, тобто основ. Ми ще знімали колись на скляні пластини, на форматну плівку. Коли я розповідаю про це молоді, показую їй ці фотоапарати, то від здивування у неї зіниці розширюються. А ще коли маю можливість показати, як з’являється зображення у проявнику, то це взагалі для неї фантастика. А що більше людина знає – історії зокрема (і не тільки історії країни, а й історії мистецтва, фотографії тощо) –  то легше їй орієнтуватися у сучасному житті.

Дзеркало душі – …губи

– Ваші світлини дуже різножанрові. Є серед них ті сюжети, які є вашою пристрастю?

– Я ціле життя пропрацював фоторепортером у газеті. Тому логічно, що фотографую геть усе – просто не можу бути байдужим до подій. Але, напевно, найпривабливішою є для мене робота з людьми – цікавими, такими, що мають характер. І для мене цілком неважливо – іменита людина чи ні, головне, аби їй було що цьому світові сказати.

– Коли йдеться про портретне фото, ви відразу готові відобразити людину в світлині чи для найбільшої точності фотопортрета потребуєте попереднього спілкування? 

– Праця в редакції (а почалася вона для мене 1968 року) дуже багато дала – зокрема досвід спілкування  та вміння вникати у сутність людини, її образ, характер. Іноді за секунду безпомилково вирішую, як когось сфотографувати, а іноді на це потрібен деякий час. Однак проблем, як сфотографувати людину, не відчуваю ніколи. Адже знаю усі закони фотографії, канони й інше. А відтак роблю такі фото дуже швидко.

– Як вважаєте, здатність вникати вроджена чи її можна набути?

– Якщо людина має лише 10 відсотків Божого дару, а решта – працездатність, то вона обов’язково  чогось досягне. І навіть 90 відсотків таланту не допоможуть, коли домінантною є лінь. Це не мої слова, однак цю думку я поділяв завжди.

– На портретних фото дуже важать очі, погляд. Дивлячись в очі героїв своїх світлин, ви можете максимально розпізнати характери цих людей, їхню душу?

– Мені здається, що в цьому ракурсі більш виразними є губи. Коли мені випадає побачити фрагменти сучасних телесеріалів, то завжди дуже дивуюся, як хтось може вірити цим емоціям на екрані. Зауважте, навіть коли герої там плачуть (попередньо застосувавши засоби, аби з очей потекли сльози), їхні губи залишаються байдужими або кривляться аж надто штучно, аби повірити в щирість почуттів. Спробуйте інший варіант – взявши кілька фотопортретів, затуліть рукою нижню частину облич і переконайтеся, що визначити – сміються люди чи ні – доволі важко. Коли ж затулите верхню частину облич і подивитеся тільки на роти, то зможете сказати не тільки про те, який у кого настрій, а й про те, який характер.

– Проте це може бути фальшиво…

– Однак і очі можуть бути фальшиві. Скажімо, жіночі часто-густо намагаються обдурити (сміється).

– Але ж нутро не сховаєш…

– Щоб справді розпізнати людину, потрібен час… А ще незвична і навіть хистка чи небезпечна ситуація, де треба проявити характер.  Зізнаюся, що в цьому плані мені на людей переважно щастило. Цікаві, світлі, хороші люди мене оточували завжди. І навіть вдалося прожити життя без особливої заздрості чи ревності на мою адресу, хоча у творчому світі ці риси людської натури справді виразні. Можливо, вдалося через те, що завжди намагався мати у творчому житті власний шлях, не шукати проторених доріг, а ці дороги прокладати самостійно. Відтак колеги не мали що зі мною ділити. Та й за своєю суттю, я людина, хоч і дещо різка, але незлобива, не схильний ставити комусь підніжку чи когось топити.
Усі сучасні фотографи – самоуки

– Вас задовольняє те, що спостерігаєте у фотографічному світі України і зокрема Львова?

– Якби задовольняло, то це був би вже амінь, бо далі вже не було би куди рухатися, до чого прагнути, що робити. Звичайно, без окремих проблем я волів би, щоб цей світ обійшовся. Але, на жаль, не все від простих смертних залежить. Так, найбільше мені болить те, що в Україні нема зараз окремої фотографічної школи. Колись – зокрема, що стосується Львова – окреме фотовідділення (де працювали чудові викладачі) було у Львівському поліграфічному технікумі, вчили на фотографів побутової сфери і у Львівському училищі побутового обслуговування. Тепер цього немає. Щось намагаються вчити на факультеті журналістики, але це мізер. Іншими словами, усі фотографи, які зараз виростають – самоуки. Можливо, вони є вихованцями дитячих студій, гуртків чи окремих курсів. Однак фундаменту, який у них мала би закласти спеціалізована освіта ( зокрема з історії мистецтва, фотографії), вони не мають.

– За кордоном окремі факультети існують?

– Звичайно. Скажімо, дуже добрий вишкіл фотографів  є у Чехії, багато уваги мистецтву світла та тіні приділяють у Польщі. А в нас? Та про що говорити, коли наше відділення Національної спілки фотохудожників України (попри те, що є одним із найбільших у нашій державі) уже 20 років навіть не має свого приміщення. Нам дозволив збиратися на свої засідання наш колега Василь Пилип’юк під дахом його приватної галереї, однак проблеми це не вирішує. Адже Спілка потребує своїх кімнат бодай з метою збереження фотоархівів. Бо фотохудожники відходять, а їхні архіви, на превеликий жаль, викидають на смітник. І мова не просто про пересічні світлини, а про унікальні свідчення історії та культури.

– Хіба музеї не збирають фотографій ?

– Жоден. Колись, правда,  історичний музей збирав негативи, але сьогодні це починання потрохи завмерло.

– Тобто через  40 – 60 років ми не знатимемо, що відбувалося у львівській фотографії другої половини ХХ століття?

– Саме так. Бо нікому це не потрібно. Кожен думає про себе – яку хату збудувати, яким дахом її вкрити чи яким каміном прикрасити. А музеї не мають грошей закуповувати щось нове. Та їм, напевно, це і нецікаво. До речі, немає музею фотографії і в столиці. Сумно… Колись була спроба зробити музей фотографії у Львові, у приміщенні костелу Марії Сніжної, і навіть деякий час він існував. Але це вже в минулому. І дуже шкода. Бо Львів – фотографічне місто. За Польщі це було одне з кращих фотографічних міст. Та й зараз в Україні це – провідний фотографічний центр. Ось цього року ми вирішили відновити створений у Львові ще у 1956 році народний фотоклуб "Карпати” і послати від фотоклубу роботи на міжнародну фотовиставку  до Чехії. Так-от – як фотоклуб – ми отримали бронзову медаль. Однак кому в державі це особливо цікаво? Прикро, бо Україна рекламується саме завдяки таким подіям – що ми усі є і чогось справді вартуєм.

Обличчя газети – не текст, а фото

– Ви ціле життя пропрацювали в газеті. Які ознаки має для вас добра газетна фотографія?

– Передусім в газеті мають мистецтво фотографії любити. Головний редактор, відповідальний секретар, керівники відділів, верстальники… Якщо вони фотографію люблять (а не вважають, що це тільки чорна пляма із певною інформацією), то тільки тоді вже можна говорити про добру газетну фотографію. Для мене такою є та, яка не тільки вчасна і несе інформацію, а й зроблена цікаво, без дубляжів у телекадрах. Тобто фотограф повинен мати нюх і бути в певний кульмінаційний момент у певній точці. Він не лише має вміти побачити щось таке, чого не бачать інші, а й вміти вчасно це сфотографувати. Бо фотографія – мить. Не встиг – значить спізнився. Сьогодні, на жаль, мало у яких газетах фотографію справді люблять. Редактори чомусь вважають, що їм не потрібен власний фотокореспондент. Мовляв, для чого йому платити зарплату, гонорари, купувати апаратуру, коли можна обійтися фото, витягненим з інтернету? Світ у цій площині живе інакше. Поважним виданням важливо мати власні світлини з усіх подій.  Там – на відміну від нас – розуміють: обличчям газети є не текст, а фотографія. І вона має бути найкраща.

– Мрієте, щоб так було і в Україні? Та й загалом про що мрієте?

– Мені пощастило, бо завжди працював там, де мистецтво фотографії дуже цінували. А мрію сьогодні не про газету. Десять років тому мріяв 50 разів піднятися на Говерлу. Зараз у моїй біографії 55 сходжень. Ще й досі мрію побувати з метою фотозйомки на карнавалі у Ріо-де-Жанейро. Можливо, через велике внутрішнє бажання така можливість у мене й з’явиться. Маю і менші мрії. Завжди дуже тішуся, коли хоча би щось збувається.

– На основі спілкування з багатьма людьми вивели формулу щастя?

– Уніфікованої не існує, хоча багато в чому це відчуття залежить від налаштованості на світ. Оптимісти набагато щасливіші за людей, які скрізь готові вбачати підступи і невдачі. Особисто я вважаю, що щастя – це коли у твоїй родині всі більш-менш здорові, це приємні миттєвості і просто добре слово, яке хтось не пошкодував на твою адресу…